Книги Статті Худліт

«Тунель» Ернесто Сабато: пекло — ти сам

«Тунель» Ернесто Сабато: пекло — ти сам

Якщо у Сартра пекло – це інші, то після прочитання роману Ернесто Сабато «Тунель» виникає відчуття, що пекло – це кожен сам для себе. На позір – дві протилежні думки, хоча направду причина одна і та ж: проблеми сприйняття і комунікації, нерозуміння, неможливість прийняти іншого, а як наслідок – самотність.

«Достатньо сказати, що я – Хуан Пабло Кастель, той самий художник, який убив Марію Ірібарне» – так починає роман Сабато, виклавши від початку головний козир. Проте таке враження помилкове, адже тут важливо не «що сталося», а «чому».

І справді – чому молодий та успішний художник вбиває людину, яка єдина змогла його зрозуміти? Чому він руйнує власне життя, відмовляється від щастя? Певно, через внутрішнє пекло.

Насамперед, він не вважає себе реалізованим, причому виною тому люди – вони захоплюються його картинами, але не розуміють їх глибинного змісту. Він ненавидить критиків («Що б ви подумали про людину, яка ніколи не тримала в руках ланцета, ні разу в житті кішці не перев’язала лапу, але дорікає хірургу за огріхи під час операції?»), ненавидить братство художників («Найбільше ненавидиш те, що найкраще знаєш»), ненавидить людей в цілому (світ жахливий, а люди ниці і жалюгідні, як і він сам).

Не дивно, що у сконструйованому за такою моделлю світі Кастель відчуває себе самотнім, і метафора цієї самотності – образ тунелю, через який герой пройшов дитинство, юність, зрілість. Стіни тунелю темні й не пропускають світла, тож треба пересуватися наосліп, один на один зі своїми болями, зі своїми думками. І раптом стіни стають напівпрозорими: виявляється, є ще один тунель, і там жінка – за нею можна спостерігати, бачити її лице, майже (саме майже!) торкнутися шкіри. Спочатку Кастель думає, що це неймовірне щастя, але згодом ідилія руйнується: хоч стіни й прозорі, вони є, їх нікуди не подіти; Марія належить не йому, а світу, вона здається чужою і далекою, і тоді самотність стає ще страшнішою, аніж на початку.

Однієї ночі Кастелю сниться моторошний сон: ніби він прийшов із друзями у гості до незнайомого чоловіка, і той почав перетворювати його на птаха – величезного півня. Художник із жахом дивиться на свої ступні і бачить замість них зморщені лапи, він озирається, сподіваючись на допомогу товаришів, але вони нічого не помічають. В цьому епізоді є щось кафкіанське – апокаліптична приреченість, жах і густий морок нерозуміння. Цей болючий настрій – провідний для роману, ним просякнуто кожен рядок.

Насиченість тексту посилюється неабияким ритмом та динамічністю – роман читається на одному подиху. Причому ця швидкість водночас і внутрішня умова, і зовнішня настанова: вона диктується не тільки текстом зсередини – він затягує з першої сторінки і не відпускає до останньої крапки, а й потребою – прочитання нагадує перегляд фільму, якщо розірвати на кілька сеансів – настрій губиться. І в цьому неабияка майстерність автора – витримати філософський, екзистенційний текст у такій манері.

«Тунель» – це сповідь. Автор не намагається ні пояснити, ні виправдати, ні підтримати, його навіть немає у тексті. У термінології Умберто Еко: перед нами не зразковий автор, а емпіричний: письменник зник (розчинився?) у своєму герої; або ж письменник (як ідеальний автор) імітує, витворює свого героя, інше «я», яке ми й сприймаємо. Читачеві не пропонують способів вирішення проблеми, адже дискомунікація – це проблема, хвороба нашого часу; читачеві просто розповідають історію. А про що вона і для чого зразковий читач вирішує сам (звісно, попередньо порадившись із читачем емпіричним).

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Прокоментували