Останній роман Салмана Рушді «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» побачив світ ще 2015 року у нью-йоркському видавництві Random House, і ось нещодавно «Видавництво Старого Лева» презентувало український переклад.

Рушді – постать непересічна: британський письменник індійського походження, лауреат Букерівської премії, автор роману «Сатанинські вірші», який свого часу наробив чимало галасу. Справа в тому, що «Вірші» викликали протести мусульман як роман «богохульский супроти ісламу». Іранський аятолла Хомейні публічно прокляв Рушді і засудив його до смертної кари. Було це ще 1989 року, але й досі іранці збільшують винагороду за вбивство письменника: зараз вона сягає 4 мільйонів доларів.

Незважаючи на такий тиск, Рушді досить регулярно видається. Так, на вересень 2017 у Random House запланована публікація його нового роману. Та не забігатимемо наперед і розберемося з наразі останнім.

Зачин «Двох років…», який, власне, і визначає подальший конфлікт, – мовчазна суперечка двох філософів. Мовчазна, бо один із них – аль-Газалі, поборник ідеї всесильного та усюдисущого Бога – був вже вісімдесят років як мертвий. Проте більш ніж живою виявилася його праця, що здобула на той час чималу популярність. Натомість книгу його опонента Ібн Рушда кинуто у вогонь, а самого філософа відправлено на заслання до невеликого села Лусена, що в Іспанії.

У Лусені вже сивий філософ займається лікарською практикою та трохи торгує кіньми, аж раптом одного дня під його дверима опиняється юна й красива дівчина, яка насправді є джинією – істотою з горішнього світу. Дунія або Царівна Блискавок оселяється у Ібн Рушда, ділить із ним дім та ліжко, а з часом народжує йому надзвичайну кількість дітей. Ночами після любощів філософ пошепки розповідає дівчині про суперника та його погляди: так, аль-Газалі глузує з філософів, відкидаючи ідею причин та наслідків, бо вони не що інше, як применшення міці Бога, який «аби захотів, міг би завиграшки втрутитися та змінити наслідки, а причини зробити безрезультатними».

Кілька років по тому з чола філософа сходить таро ганьби, тож він лишає Дунію та своїх дітей і повертається до Кордови. Як жилося джинії після цього достеменно невідомо, та одного дня вона прослизнула назад до Перистану – горішнього світу, де проживають джини. Минув ще час – Ібн Рушд помер, шпарини між світами затягнулися, і чимало століть джини та люди зовсім не перетиналися.


І ось настав час дивовиж, що приблизно відповідає нашому, щоправда альтернативному, часу. Щілини знову відкрилися, і у світ людей потрапили джини, а згодом почалася війна: з одного боку Дунія з усім своїм поріддям – нащадками дітей від Ібн Рушда, з іншого чотири іфрити – лихі джини на чолі з Зумуррудом Великим. І тут знову виринають вже згадані філософи: виявляється, що Зумурруд має перед аль-Газалі борг (колись той звільнив його з лампи), і тепер філософ вимагає виконання свого бажання – залякування людей, сіяння страху, бо тільки страх може привести людей до бога. Прокидається і розбуджений Дунією Ібн Рушд, і між суперниками знову спалахує суперечка.

Тема релігії (а разом із нею і раціональності, бо віра в бога – це те, що виходить поза межі раціо) у романі провідна, проте не єдина: паралельно з нею говориться про оповіді, мистецтво оповідання, про людське життя як оповідь. Історії виринають з історій і у таких же історіях розчиняються. Устами батька однієї із другорядних героїнь – Блакитної Ясмини:

—Ми всі впіймані у тенета оповідей, кожен з нас є в’язнем соліпсичної нарації, кожна родина – заручниця родинної історії, кожна спільнота замкнута всередині власної оповіді про себе, кожен народ стає жертвою власної версії історії, і є такі частини світу, де нарації зіштовхуються одна з одною і вступають у війну.

Війна має досить метафоричний зміст: це не стільки війна зовнішня, як війна внутрішня, війна раціонального з нераціональним, війна світлого та темного людських начал. За Рушді перемагає світло, і наші нащадки живуть у кращому світі. Щоправда, їм перестали снитися сни. І тут англійською гра слів – певно, що вони перестали й мріяти. Насамкінець звертаєш увагу і на епіграф – це підпис під гравюрою Франсіско Гойі: «Сон розуму народжує чудовиськ». Іспанською мрія і сон теж можуть збігатися, тож сни і мрії породжують лихо. От тільки чи треба нам досконалий світ, де вже ніхто не мріє? Цю тему вдало розвиває Урсула Ле Ґуїн, що написала на книгу Рушді рев’ю для The Guardian. Письменниця роздумує над людською природою і доходить висновку, що дар уяви не може існувати без ненависті, гніву й агресивності, які й призводять до воєн, свідомої жорстокості і навмисних руйнувань.

Щоправда, Рушді оминає другу половину фрази з-під офорту Гойі: “La fantasía, aislada de la razón, solo produce monstruos imposibles. Unida a ella, en cambio, es la madre del arte y fuente de sus deseos”, себто укупі з розумом фантазія стає матір’ю мистецтва і всіх його чудесних творінь. На перший погляд здається, що ця маленька деталь ущент руйнує збудовану письменником конструкцію, хоча не варто забувати й про підводні камені постмодернізму: можливо, Рушді свідомо лишає другу частину поза увагою, аби про неї здогадався сам читач. Таким чином письменник ніби вивищується над власною історію, глузуючи зі своїх же героїв – нащадків, що оброблять прекрасні сади майбутнього, забувши про мистецтва (до речі, побіжно у романі зазначається, що кіно та література відійшли у минуле).

Ще одна піднята Рушді тема – це тема непослідовності (праця аль-Газалі – «Непослідовність філософів», Ібн Рушда – «Непослідовність непослідовності», назва дому Філософині (одна з героїнь, що на боці Дунії) «Ля Інкоеренца» – непослідовність італійською) переслідує не тільки героїв, але й самого автора. Як вже зазначалося, «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» – це історія, розказана від імені наших далеких нащадків. Вірніше, це була би історія, розказана від імені наших далеких нащадків, аби Рушді не став жертвою тієї ж таки непослідовності. Голос автора (не справжнього, а нам запропонованого) неоднорідний: за стилем, манерою, відстороненістю. Через це сам настрій тексту суперечить ідеї уніфікованої книги-спогадів. Більше того, оповідач (ким би він не був) неодноразово нагадує, що з часу описуваних подій минуло ледь не три тисячоліття, тож можуть бути забуті важливі імена чи вшановані не всі герої, але при цьому вільно згадуються Кім Новак чи Джет Лі. Звісно, через три тисячоліття про героїв забути можна, а от про Кім Новак – зовсім ні.

Ключові ідеї роману достоту цікаві, от тільки Рушді не впорався з їх реалізацією: здається, перед читачем зіпсована пластинка, яка повторює одні й ті ж звуки. Автор знову і знову повертається до викладених на початку тез, що часом навіює сон, а часом викликає роздратування. Незважаючи на велику кількість подій, текст ніби застиг: можливо, справа у тих таки повторах, можливо, у вже згадуваних хаотичності і непослідовності. Як результат – нудьга, яку не перемагає навіть мова, що місцями направду чудова.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Прокоментували

Related Posts

Подкаст

Марек Гласко та його нон-конформізм

Пропонуємо вашій увазі обговорення книжки Марека Гласка «Красиві двадцятилітні» за участю літературознавців Маріанни Барабаш, Ігоря Котика, Тараса Пастуха. Коментарі Прокоментували

Зарубіжка

12 книг про «війну усіх з усіма»

Війна у Сирії — одна з провідних тем світових новин вже 5 років, хоча насправді для пересічного українця все це (особливо на тлі власної війни на власному Сході) залишається чимось далеким та незнайомим. Разом із Read more…

Нон-фікшн

Як роботи змінюють роботу

Заключна зустріч циклу «Нон-фікшн.UA» у вінницькій книгарні «Є» — про те, як робототехніка вплине на розвиток професій, які можливості та загрози несе штучний інтелект і які книги про все це пишуть (та перекладають в Україні) Read more…

Ми будемо вдячні, якщо ви не будете використовувати AdBlock на нашому сайті — або ж передплатите доступ до контенту за $1 на 30 днів. ОПЛАТИТИ ДОСТУП >>

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: